23-08-2019

 

Особисто для мене «Остання битва» завжди лишатиметься унікальною серед семи нарнійських шедеврів Клайва Льюїса.

 

Коротко, стара хитра мавпа знайшла якось левову шкіру. Трохи поміркувавши, мавпа одягла у цю шкіру сусіда – не надто розумного віслюка. І вже невдовзі про добру новину – повернення Аслана – знали всі мешканці Нарнії. Багато охочих хотіли подивитися на великого лева, творця й справжнього господаря Нарнії. Але могли вони це зробити лише вночі – на лісовій галявині, у світлі багаття, на відстані. Аслан якось дивно і невпевнено пересувався, а коли хотів сказати щось своїм підлеглим, робив це через стару мавпу, яка схилялася до голови лева й слухала його шепіт.

 

Але накази Аслана викликали здивування. Бо спочатку він вимагав, аби йому приносили банани. Потім – горіхи. Потім – щоби ці горіхи ще чистили від лушпиння. Але щось справді жахливе починається, коли, на Асланове запрошення, в Нарнію приходять мешканці сусідньої ворожої держави й починають рубати нарнійські дерева, що говорять, та використовують для рабської праці вільних нарнійстких тварин, наділених даром мови.

 

Проти цього жахіття, яке усі називають волею Аслана, повстає останній король Нарнії із невеличкою купкою відчайдухів, які приймають цей нерівний бій, який закінчується за цілком очікуваним сценарієм. Найсумніше те, що процес, розпочатий мавпою та віслюком, призводить до руйнації самої Нарнії й усього дорогого нашим серцям, про що йшлося у у попередніх шести «Хроніках Нарнії».

 

Так, герої оповідання, одразу після своєї останньої битви, зустрічаються зі справжнім Асланом та подорожують справжньою, небесною Нарнією, відображенням якої була Нарнія земна. І в мене лишень одне запитання і одне прохання. Запитання: «Звідкіля ти це знав, Клайве Льюїсе?» І прохання: «Господи, нехай жодна жертва наших Героїв не виявиться марною!»

 

Прочитати 7-му книгу «Хронік Нарнії» «Остання битва» англійською можна тут.

 

Більше про Клайва Льюїса

 

Клайв Льюїс став батьком такої популярної нині фентезі, хоча майже ніхто з шанувальників цього жанру цього не знає. Шалено відомий Толкієн – товариш і колега Льюїса – своїй відомості завдячує саме Льюїсові, який шпиняв його більше десяти років, вимагаючи від нього дописати «Володаря перснів».  «Толер – таке було  прізвисько у Толкієна – пиши, не байдикуй! Аж занадто мені кортить дізнатися, чим усе закінчиться», — говорив Льюїс. Сьогодні ж, у порівнянні з автором «Володаря перснів», автор «Хронік Нарнії» майже невідомий. Надзвичайно впливовий спікер свого часу (сьогодні його б звали «опініон лідер»), Льюїс мав нещастя померти в той самий день, коли застрелили Джона Кеннеді. Світ так багато говорив про вбивство політика в Далласі, що не помітив, як тихо пішов з життя професор Оксфорда й Кембріджа. А десь десятиріччя тому той інтерес до льюїсової «Нарнії», який ще жеврів завдяки знайомству із нею попередніми поколіннями, був чи не остаточно вбитий низькопробними спробами екранізації його книжок. Хто дивився те лишенько, той розуміє. Несправедливо.

 

А ще несправедливим було дитинство маленького Клайва. Його матуся померла від раку, коли малому було 10 років. І сталося це, трагічно, в день народження його тата. Малий так ніколи й не оговтався від цього. Навіть у «Племіннику чарівника» (перша книга «Хронік Нарнії») вже літній Льюїс продовжує мріяти про диво й розмірковувати, що було б, якби не померла мама. Пам’ятаєте, коли лев Аслан відправляє хлопчика із надзвичайною місією, з якої він повертається із яблуком, яке йому так кортить з’їсти, але яке приносить зцілення хворій мамі?

 

Тато десятирічного малого занурюється у депресію та алкоголь і відсилає його до навчального закладу із сумнівною репутацією. Жахи того «навчання» Льюїс змальовує у своїй біографії й зазначає серед іншого: «Якби батьки знали, що відбувається з їхніми дітьми у шкільних стінах, історія освіти склалася б абсолютно інакше». А потім Льюїс – вже студент Оксфорду – іде на фронт у Першій світовій війні, з якої він повертається лише завдяки пораненню (дещо зі шрапнелі назавжди так і залишилося в його тілі). Шокований юнак так прагне, щоби до нього, пораненого, приїхав батько, але той, депресивно-хмільний, спромігся лише на листування.

 

 

Мало не до кінця життя Клайв Льюїс опікується мамою загиблого на фронті товариша (вони з ним обмінялися прифронтовими зобов’язаннями піклуватися про родичів один одного у разі загибелі іншого). І коли вся Велика Британія, затамувавши подих, слухала радіо-звернення великого Льюїса та зачитувалася «Письмами Баламута», цей вельмишановний професор бігав за покупками, готував їжу, доглядав за старенькою та приймав іспити у студентів. Багато хто називає ці декілька десятирічь втраченими роками. Бо шість із семи (!!!) книжок були написаними вже після смерті цієї пані.

 

У грудні 1956 року Льюїс одружується на американці, яка от-от помре від раку. Абсолютно неймовірно, вона одужує й протягом декількох подальших років живе повноцінним життям, аби померти у 1960, знову від раку.

 

Декуємо тобі, добрий Клайве Льюїсе, що розказав нам про життя таким, яким воно є. І що завдяки твоїй «Останній битві» ми, можливо, цінуватимемо більше тих, хто не відсахнувся своєї останньої битви.

 

Юрій Інтелегатор

 

Читайте також:

 

📕 Читаймо англійською або Міфи про Велику вітчизняну війну

📘 С Днем рождения, Шекспир, или теория заговора Лионеля Месси

💡 Наш освітній блог

В блог